Мета: у результаті
навчально-практичної діяльності учні повинні знати;
- права національних меншин;
- становище національних меншин в
Україні в наші дні.
Уміти аргументувати, оцінювати
ситуацію з дотриманням прав національних меншин в Україні.
Виховувати патріота, громадянина
України.
Поняття: національні
меншини, толерантність, права меншин, громадянство, мови меншин.
Обладнання:
1. Текст «Хто такі національні
меншини? Національні меншини в Україні».
2. Вправа «Національні меншини:
згоден, не згоден».
3. Текст «Національні меншини».
4. Вправа «Особливі права національних
меншин».
5. Вправа «Коли порушуються права
національних меншин».
6. Таблиця «Скільки етносів проживає в
Україні?»
7. Виставка газет
національно-культурних товариств національних меншин України.
Методи: розповідь
учителя; робота в парах, групах дослідників; вивчення тексту; письмові вправи;
індивідуальна робота, дискусія.
План
1. Міжнародні правові акти про права
людини та національне самовизначення України.
2. Поняття національної меншини.
Статус національних меншин в Україні.
3. Державна мова та статус мов
національних меншин.
4. Практичні вправи за текстами.
Кожна людина повинна мати всі права і
всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри,
статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи
соціального походження, майнового, станового або іншого становища.
Стаття 2 Загальної Декларації прав
людини (1948). Кожна людина має право на громадянство.
Стаття 15 Загальної Декларації прав
людини (1948).
Кожна людина має право на свободу
думки, совісті та релігії, це право містить свободу змінювати свою релігію або
переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним
порядком в ученні, богослужінні й виконанні релігійних чи ритуальних обрядів.
Стаття 18 Загальної Декларації прав
людини (1948). Кожна людина має право на свободу переконань і на їх вільне
виявлення, це право містить свободу безперешкодно дотримуватися своїх
переконань і свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї
будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів.
Стаття 19 Загальної Декларації прав
людини (1948). У тих державах, де існують етнічні, релігійні або мовні меншини
чи особи з числа корінного населення, дитині, яка належить до таких меншин або
корінного населення, не може бути відмовлено у праві разом з іншими членами
своєї групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і
виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою.
Стаття 20 Конвенції про права дитини
(1989). Дитині повинні належати всі зазначені в цій Декларації права. Ці права
мають визнаватися за всіма дітьми без будь-яких винятків і без відмінностей чи
дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних
або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану,
народження або іншої обставини, що стосується самої дитини чи її сім’ї.
Принцип І. Декларація прав дитини
(1959). Усім дітям повинна бути забезпечена можливість визначити себе як
особистість і реалізувати свої можливості в безпечних і сприятливих умовах, у
середовищі сім’ї або опікунів, які забезпечують їх добробут. Вони повинні бути
підготовлені до життя у вільному суспільстві. З дитинства слід заохочувати їх
до участі в культурному житті їх країни.
Завдання Всесвітньої Декларації про
забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей (1990). Важливим є прагнення
до створення сприятливих умов для життя підлітка в суспільстві, розвитку його
особистості, освіти, котрі повинні максимально відвернути можливість здійснення
злочинів і правопорушень.
Принцип 1.2 Пекінських правил
(Мінімальних стандартних правил ООН щодо здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх),
1984 р.
Незважаючи на відмінність правових
систем, Правила повинні застосовуватися неупереджено й однаково до всіх
підлітків, незалежно від національної чи расової приналежності, соціального
походження, релігійних або політичних переконань.
Далі вчитель акцентує увагу на тому,
що кінець XX століття ознаменований загибеллю останніх імперій, які протягом
тисячоліть гнобили й нищили народи. Національні держави виявилися економічно
ефективнішими і менш конфліктнішими щодо сусідів. Цим самим був підписаний
смертний вирок останнім імперіям, які завжди були тюрмами народів і
відзначалися неефективною економікою й управлінням, заснованими на насильстві.
У світі переміг національний принцип державотворення.
Перемога національного принципу
будівництва держави відповідає природі людства. Народ стає нацією, коли будує
державу. За законами світового співтовариства кожен народ має право на власну
державу. Лише вона може гарантувати його від зникнення з арени історії в
сучасному складному світі.
Етнічна приналежність — це одна з
визначальних рис сучасної розумної людини Homo Sapiens, що відрізняє її від
пращурів — неандертальців. Етнічну приналежність навіть космополіта неважко
визначити, якщо він щиро відповість на декілька запитань. Достатньо спитати,
якою мовою він говорить вдома зі своїми дітьми та друзями, яких діячів культури
він знає і любить, з історією якого народу пов’язує себе тощо.
Український історик Л. Л. Залізняк
зазначає, що, незважаючи на те, що всі люди належать до якогось етносу,
визначити національність не завжди просто. І головну роль тут відіграє не запис
у паспорті, а самоусвідомлення людини. До якої національності віднести
зрусифікованих українців та американізованих китайців? Усе залежить від того,
елементи культури якого народу переважають у свідомості конкретної особи.
Слід пам’ятати, що люди (особливо діти
та особи з несформованим культурним і духовним світом) можуть змінити свою
національність відповідно до етнічного оточення.
Немає поганих народів. Є погані люди,
які проголошують вищість своєї нації над іншими, відбирають у сусідів
батьківщину і на цьому людоненависницькому ґрунті будують імперії.
А чи не є імперією Україна, яка
утримує окремі регіони, що істотно відрізняються один від одного? Ні, Україна
не імперія. Адже ці регіони не є країнами окремих народів, а частинами
українських етнічних територій. Тому спроби їх відокремлення — це не визвольна
боротьба поневоленого народу, а типовий сепаратизм. Він не має історичної
перспективи і різко засуджується світовим співтовариством. Міжнародні закони не
визнають незалежність регіону, що відокремився від єдиної етнічної території
якоїсь нації. Народи світу не хочуть створювати прецедентів для сепаратистських
рухів і розчленування власних держав. Крім того, перегляд кордонів держав
загрожує людству новою світовою війною.
Цілеспрямована демографічна політика
Російської імперії, СРСР призвела до переселення в Україну великих мас
некорінної людності, тепер це більш ніж 25 % її громадян. Доведено, що за часів
радянської влади в Україні чисельність українців збільшилась у 1,5 разу, а
росіян — у 5 разів. Водночас через систему державної освіти та пропаганди
методично й підступно русифікували українців.
У наш час чергового національного
відродження Україна знову спинається на ноги, уже вкотре розбудовує незалежну
державу — власний дім, без якого український народ приречений зійти з арени
історії.
Національно-визвольні змагання
українців після розвалу СРСР перейшли на новий етап історичного розвитку, який
умовно можна назвати постколосальним. Україна в 1991 р. не тільки декларувала
свою державність, а й добилася дипломатичного визнання на міжнародній арені
світовим співтовариством. Вона переконала громадськість світу у важливості
свого державницького існування як запоруки стабільності в Європі. Адже без України
відновлення «імперії зла» неможливе.
Роз’яснення переваг самостійності,
захист національної державницької ідеї — прямий обов’язок національної
інтелігенції, педагога.
Усім громадянам України, незалежно від
національності, слід вирішити, чи бажають вони, щоб їхні діти жили в колонії,
яка час від часу ставатиме ареною мирних і воєнних зіткнень сусідніх держав.
Єдиним гарантом безпеки та добробуту може бути незалежність України. Підкидання
Україні ідеї федералізації її устрою породжене не етнографічним розмаїттям її
території, а бажанням послабити молоду державу за принципом «поділяй і
владарюй». Українська історія свідчить, що спроби федералізувати Україну
здійснювалися ворожо налаштованими до неї зовнішніми силами або їхніми агентами
всередині країни. Складна культурно-історична структура етнічних українських
земель, українська та світова історія не дають підстав для федеративного устрою
Української держави. Навпаки, більшість великих європейських етносів, з якими
Україна тісно пов’язана історично, культурно, духовно, незважаючи на
строкатість своєї етнографічної структури, створили не федеративні, а унітарні
держави (Польща, Чехія, Словаччина, Франція, Угорщина, Італія та інші).
На теренах України проживають більше
100 націй і народностей. Зараз відбувається аналіз демографічної ситуації в
Україні. У демократичних державах національні меншини знаходяться під захистом
закону. Захист прав меншин має давню історію.
Першим міжнародним органом, який
об’єднав зусилля світової спільноти на захист прав меншин, була Ліга Націй
(створена в 1919 р.). Вона ініціювала прийняття правових актів, що стосуються
даного питання. Після Другої світової війни положення про права меншин було
включено до найважливіших міжнародних документів про права людини (учитель
пропонує назвати ці правові акти). Важливо підкреслити, що поява й існування
національних меншин у державі пов’язані не з волею держави, а з правом і
готовністю окремих громадян цієї держави:
- говорити рідною мовою;
- мати і сповідувати свою віру;
- усвідомлювати свою етнічну,
національну приналежність.
Існування національних меншин у
державі не може бути не визнане нею.
У прийнятій 1 листопада 1991 року
Декларації прав національностей України Верховна Рада України, беручи до уваги,
що на території України проживають громадяни понад 100 національностей, які
разом з українцями складають п’ятдесятидвохмільйонний народ України,
проголосила:
- у статті 1: Українська держава
гарантує всім народам, національним групам, що проживають на її території,
рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права;
- у статті 2: Українська держава
гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними
мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво,
одержання і розповсюдження інформації;
- у статті 7: національні культурні
центри і товариства, представники національних меншин мають право на вільні
контакти зі своєю історичною батьківщиною.
Відповідно до ст. 92 Конституції
України, тільки Верховною Радою України визначаються:
- права та обов’язки людини і
громадянина, гаранта цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина;
- громадянство, правосуб’єктність
громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;
- права корінних народів і
національних меншин;
- порядок застосування мов;
- засади регулювання демографічних і
міграційних процесів;
- засади утворення і діяльності
політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації;
- територіальний устрій України;
- організація і порядок проведення
виборів і референдумів.
Закон України «Про національні
меншини» (1992 р.) визначає національну меншину як «групу громадян України, які
не є українцями за національністю, а виявляють почуття національної
самоідентифікації та єдності між собою» (стаття 3).
Учитель підкреслює послідовну політику
української держави щодо дотримання прав національних меншин, у тому числі
права на освіту рідною мовою.
Він підкреслює, що державною мовою в
Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток функціонування
української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В
Україні гарантуються вільний розвиток, використання і захист російської, інших
мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного
спілкування.
Учитель пропонує порівняти ситуацію з
державною мовою та мовами національних меншин в інших державах Європи.
Далі учні виконують вправи.
Вправа № 1. Національні меншини
(згоден, не згоден).
Постав «+» поруч із реченнями, які
вважаєш правильними, а знак «–» поруч із реченнями, які вважаєш неправильними.
Зверни увагу на те, щоб у відповідях не було протиріч.
1. Національними меншинами називають
такі групи громадян неукраїнського походження, які створюють більшість на
якійсь частині території країни.
2. Росіяни в Криму не є національною
меншиною, тому що їх у Криму більше, ніж українців.
2. Українці є національною меншиною
тому, що їх в Ялті менше.
3. Кети, ескімоси, евенки, урки не є
національними меншинами тому, що їх тільки кілька чоловік.
4. Григорій Петров уважає себе
росіянином, проте він українець, тому що народився і ріс в Україні, знає українську
мову, його мати — українка. Іван Григоренко вважає себе українцем, проте він
білорус, тому що його мати білоруска і в сім’ї не говорять українською.
5. Людина не може змінити свою
національність, яку успадкувала від батьків.
6. Кожному треба дати можливість
обрати свою національність, незалежно від національності батьків.
Вправа № 2. Коли порушуються права
національних меншин?
Впиши у відмічених місцях: чи
порушуються права національних меншин у даному випадку? Якщо так, то які?
Порівняй з документом НБСЄ.
1. Якійсь групі національної меншини
заборонили створювати свою школу з рідною мовою навчання.
2. Міністерство освіти і науки видало
розпорядження, що в усіх школах національних меншин треба вивчати українську
мову 5 разів на тиждень.
3. Випускники шкіл національних меншин
повинні обов’язково здати випускний екзамен з української мови.
4. Усі написи в громадських місцях
повинні бути виконані державною мовою.
5. Міська держадміністрація
перетворила державну школу з російською мовою навчання в школу з українською
мовою навчання, мотивуючи це тим, що нам не вистачає приміщень і засобів на
навчання українських дітей.
6. Установлено, що в усіх державних
ВНЗ навчання повинно вестися державною мовою.
7. Міністерство юстиції відмовило в
реєстрації організації національної меншини, обґрунтовуючи це тим, що ця
національність рідко зустрічається.
8. Представники державної влади
заборонили представникам національної меншини поїхати на Міжнародну конференцію
за межі країни, мотивуючи це тим, що вони не представляють корінну націю.
Текст 1
Хто такі національні меншини?
В Україні, як і в усіх державах, поруч
з українцями проживають росіяни, білоруси, євреї, молдавани, болгари, поляки та
інші.
Групи громадян, що мають іншу
національність, ніж корінна нація, називаються національними меншинами.
Росіяни, євреї, білоруси, румуни,
греки, молдавани, поляки тощо, які є громадянами України, є національними
меншинами подібно до українців, які живуть в інших країнах і є їх громадянами,
утворюючи там національні меншини. Держави, в яких проживає найбільше
українців: у СНД — Росія, Білорусь, Казахстан, Молдова; в Америці — Чілі,
Канада, Аргентина, Бразилія; в Європі — Польща, Румунія, Словаччина, Чехія. В
Україну, у Крим повернулися кримські татари, які за сталінського режиму були
насильно депортовані в 1944 р. з Криму. Багато з них ще не мають українського
громадянства. Але більшість знають російську мову й не знають української.
Текст 2
Права національних меншин
Національним меншинам як в расовому,
релігійному, так і в інших відношеннях у демократичній державі гарантовані
рівні права. Але жодний громадянин держави не може мати менше прав, ніж інші,
через своє національне походження.
Національні меншини, які бажають
зберегти свої традиції, культуру, мають право користуватися своєю мовою.
У 1990 р. в Копенгагені представники
держав НБСЄ прийняли документ, який повністю визначає права меншин. Ось деякі
його положення: «Люди, які належать до національних меншин, мають право вільно
висловлювати, зберігати та розвивати етнічну культуру, мовну, релігійну
самосвідомість, підтримувати і розвивати свою культуру».
Вони мають право:
«...вільно користуватися своєю рідною
мовою в особистому та громадському житті»;
«...створювати та підтримувати свої
організації, спілки освіти, культури та релігії»;
«...створювати та підтримувати
миролюбні контакти як між собою в даній державі, так і з громадянами інших
країн, з якими їх пов’язують спільне походження, культурна спадщина або
релігійні переконання»;
«...країни-учасниці, закликаючи всіх
вивчати державну мову, будуть прагнути забезпечувати людей, які належать до
національних меншин, можливості вчитися рідній мові або на рідній мові; також,
де це можливо та необхідно, використовувати її у відносинах із державними
установами... При вивченні історії та культури установам освіти треба приймати
до уваги історію і культуру національних меншин...»;
«...країни-учасниці будуть поважати
права представників національних меншин брати участь у суспільному житті».
У ході заняття вчитель ставить
додаткові запитання. Під час аналізу текстів пропонує підготувати відповіді,
спонукає учнів до узагальнень. У кінці звучить висновок про те, що є тільки
один шлях до гармонії відносин у будь-якому суспільстві — дотримання всіх прав
національних меншин. Уряд демократичної, правової держави реалізує волю
більшості громадян, одночасно гарантує право меншинам на гідне існування.
Творити Україну — значить гарантувати кожній людині право на її материнську
мову, на національне самоусвідомлення. |